Родина Єременків дружна і працьовита. Сама Ірина народилася і виросла в Лукашівці, закінчила Харківський технікум медобладнання і за спеціальінстю майстер-оптик ІІ розряду. Її чоловік Олексій теж лукашівець. То знайомі були з дитячого садочка, а кохання спіймало їх, коли Олексій прийшов у відпустку з армії. У травні 1991 року Єременко демобілізувався, а 10 серпня вже було весілля.
Через два роки народився Олексійко, а в 1996 – і молодший син Олександр.
Молода родина спочатку винаймала квартиру у Близнюках. Чоловік працював у Близнюківському районному вузлу зв’язку, а дружина – в мережі «Союз друк». Після роботи поспішали на вулицю Польову, де зводився вже їхній власний будинок.
Ірина згадує: «Ми так мріяли про власну оселю, що переїхали в будинок з незавершеним ремонтом в час, коли ще навіть світло не було проведено, і стали першими жителями вулиці. Незважаючи на незручності, ми з Льошою почувалися безмежно щасливими, адже це був наш власний дім.
Час швидко відраховував свої відрізки. Старший син хворів, то я продовжила декретну відпустку до його шестирічного віку, а потім і молодший син народився. То так склалося, що на роботу я вже не вийшла, а зайнялася домашнім господарством. Ми утримували биків, свиней, птицю, обробляли великий город. Чоловік відкрив підприємництво і займався ремонтом автомібілів. Вулиця поступово заселялася, нашими сусідами і, як показав час, найвірнішими друзями стали Саша та Оля Тарани. У нашої родини були традиції, і ми раділи спільному відпочинку. Щороку намагалися подорожувати. Об’їздили майже всю Україну. Дуже любимо Крим, то у свій час ми сколесили весь півострів. Все було добре!».
Виросли й діти Єременків. І Олексій, і Олександр закінчили Харківський авіаційний інститут. Олексій став інженером-дослідником деталей на літаки на міцність. Після закінчення вузу працював у Харківській ювелірній фірмі, створюючи 3D моделі. У 2018 році йому запропонували роботу в Німеччині, і молодий спеціаліст згодився. А вже в кінці року одружився на Світлані з Краснопавлівки, і молодята виїхали в Дрезден, де й наразі працюють у престижних фірмах.
Олександр обрав професію програміста. Після закінчення інституту у 2020 році пішов в армію на строкову службу, пізніше почав працювати за професією в англійській фірмі у Харкові.
Ірина Єременко розповідає: «Саша планував їхати в Німеччину до старшого брата. Ми вже й квитки придбали на 26 лютого 2022 року. А мій чоловік, який займався перевезеннями вантажу за кордоном, бо працював ще й далекобійником, очікував на документи для чергової робочої поїздки в Польщу. Ранок 24 лютого минулого року в моїй родині розпочався, як завжди. Після сніданку чоловік і син збирались кожен на свою роботу. І раптом дзвінок сусідки: «Невже ви не чули вибухів? Лозову бомбили! Війна!»….
В очах потемніло. В це неможливо було повірити, життя перевернулось».
ЖИТТЯ ПІСЛЯ…
Олексій Єременко зібрався і пішов до місцевої тероборони. В будинку з’явились «коктейлі молотова»…. А вранці 27 лютого, батько і його молодший син зібрали наплічники, мовчки обійняли берегиню родини і пішли до військкомату.
Ірина змахує сльози, які бринять на змарнілому обличчі, і продовжує:
«Я залишилась зовсім сама з цим болем. Чесно кажучи, думала, що не переживу. Спершу ні з ким не могла спілкуватись, не могла примусити себе їсти та пити. Більше місяця не виходила за межі рідного обійстя. Дякую подругам Олі Таран та Галі Пономарьовій за моральну підтримку. Наші телефонні розмови потроху повертали мене до тями. Треба було садити городину, доглядати хвору маму… Так і жила на автопілоті, тліючи душею».
Мама Ірини померла 5 червня 2022 року, а свекруху поховали за місяць до повномасштабного вторгнення.
Чоловік Олексій та син Олександр захищають рідну землю в лавах Національної гвардії в одній військовій частині, але в різних місцях. «А я живу сама-самісінька, – журиться Ірина, – Хоча є в мене вівчарка Рік та дворняжка Бім. Дивно, але з початком вторгнення русні померли наші коти. Господарство не утримую, а просто живу надією. Іноді здаю кров, бо вірю, що вона комусь може врятувати життя. Не з’їхати з глузду допомагає молитва і віра в наших хлопців. За кожної нагоди, коли мої ріднесенькі у більш-менш безпечному місці, прямую до них. Беру торби з домашніми смаколиками – і в дорогу. Декілька годин разом і знову дорога додому. Важка дорога, полита сльозами розлуки і безвиході, бо повертаюсь в порожній будинок, де ДО війни жило щастя».
Історія Єременків, на превеликий жаль, сьогодні стандартна для сотень українських сімей і, на превелике щастя, не трагічна. Хоча, хіба це не трагедія, спричинена хворими амбіціями путіна та його поплічників: перевернути долю, зламати плани, розкидати в різні боки рідних людей?
