Дід Степан сидів на лавці і задумливо дивився на дорогу, що вела до центру села. З сусіднього двору лунали гучні голоси. Там було гамірно вже з самого ранку. Вчора відзначали ювілей сусіда, а сьогодні гуляння тривало. Біля будинку стояло кілька машин родичів, які приїхали з міста. Дітлахи вибігали на вулицю з м’ячем і бадмінтоном. Молодь, сидячи на лавці, зрідка порушувала тишу гучним сміхом. – Степане, ти де? Я шукаю тебе, а ти он, виявляється, де! – почув він голос дружини, що виглянула з хвіртки. – Загубила мене, Любо? – старий усміхнувся. – Ти, начебто ж, чай хотів із вишневим варенням. Я дістала одну банку з льоху, і свіжий чай заварила, ходімо. – Це добре. Йду, Любо. Старий підвівся і, не поспішаючи, зайшов у двір. На невеликому столику біля вишні вже стояли чашки й вазочка з варенням. Незабаром дружина з’явилася на ґанку з блюдцем у руках, на якому лежало щось темне. Примружившись, старий намагався розглянути, що це. – А це що таке, Любочко? – не витримав і запитав він. Та хитро посміхнулася. – Це я купила тобі в магазині щербет. Ти ж любиш з горішками. – Ох, Любочко, балуєш ти мене! – сяючими очима дід Степан глянув на дружину і сів за столик. Він дуже любив свою дружину. Скільки років живуть вони разом? А здається, що це було вчора… …Побачивши, як потемніло небо, збираючись пролитися дощем, молодий Степан побіг у сад, щоб зібрати в стіжок сіно, що вже підсохло. Тільки–но він закінчив, як закрапали великі краплі дощу. Взявши вила, він зібрався вже йти в бік будинку, як раптом побачив сусідську дівчину Любу, яка бігла з тазиком випраного одягу. Перемахнувши через невисокий тин, він побіг їй назустріч. Вихопив із рук тазик і завів дівчину під густу яблуньку, що опустила свої важкі гілки майже до самої землі.
Коли ринув проливний дощ, він обійняв її і прошепотів: – Ну що, Любонько, не змокла? Дівчина ніяково посміхнулася і пригорнулась до нього сильніше, відчуваючи, що яблуня не може захистити від дощових крапель… …За чаєм Степан сказав дружині: – До сусіда з’їхались усі близькі на ювілей. Бачила вчора? Усі діти приїхали з онуками, дружно розсілися за столом у дворі. Я позаздрив навіть. — А навіщо заздрив би? Твої сестри прийдуть із чоловіками, Кирило, брат твій із Лізою приїде, мої рідні всі будуть. Сусіди зберуться. От і у нас не менше шуму буде. Не хвилюйся, Степане. – Та я не про це. З дітьми та онуками хотілося б побачитися. Молодших із народження не вдалося побачити. Баба Люба накрила своєю маленькою долонею руку чоловіка. – Що вдієш, Степане. Не можуть вони поки що приїхати. Як вийде, нас відвідають. Чекатимемо. …Трьох синів виховали дід Степан і баба Люба. Старші закінчили школу з хорошими оцінками. Вчителі їх завжди хвалили, ставили всім за приклад. А молодший був трохи непосидючий. Вчитися не хотів, уроки прогулював, хоч сам був хлопцем непоганим. Неодноразово доводилося матері червоніти на батьківських зборах за нього. А потім, прийшовши додому, сварилася. Але все зненацька припинилося, коли хлопчик був у сьомому класі. Пішов якось Василь телят вивезти на пасовище. Побачив неподалік, біля підніжжя пагорба, намет. Цікаво йому стало, хто там зупинився, що робить. Підійшов ближче і побачив двох мужиків із якимись приладами. Виявилося, що то були геологи. З того дня став хлопчик до них бігати, розпитував про все, допомагав, коли треба було. Пробувши тут трохи більше місяця, обстеживши місця на наявність торфу, геологи поїхали. З того дня Василя наче підмінили. Він став старанно вчитися, довго сидів за уроками, особливо старався з географії, математики та біології. В атестаті за восьмий клас він не мав жодної трійки. У десятому класі вже всі знали, що Василь вступатиме на геологічний. І вступив.
Закінчив його і згодом влаштувався на роботу. Старший син теж переїхав в інше місто. Середній після закінчення інституту пожив трохи в селі, одружився зі своєю однокласницею, в яку був закоханий ще зі школи, а потім разом із нею перебрався за кордон. Щороку хтось із синів приїжджав у відпустку до батьків. Але так вийшло, що останнім часом кожен приїжджав чи без сім’ї, чи без дітей. А старенькі дуже сумували за внуками, які виросли і не завжди хотіли їхати в ці місця, де “дуже нудно»… …– Тітко Люба, як ви тут? – на подвір’я заглянула через невисокий паркан племінниця Степана Валя. – Валечко, заходь, чаю з нами поп’єш, – покликала її баба Люба. Трохи подумавши, молода жінка зайшла. – В магазин зібралася. Солі купити, борошна. Як здоров’я, дядьку Степане? – поклавши сумку, Валя взяла чашку і стала наливати собі чай. – По–старому, яке може бути моє здоров’я? – похмуро відповів дядько своїй племінниці. – А чому так? Без радості зовсім, – здивувалася Валентина. – Дядько твій засмутився, побувавши вчора на ювілеї у Леоніда. Усі родичі, каже, зібралися. Усі діти приїхали й онуки. – Ну, у них добре вчора погуляли. Іванко мій ніяк не відійде. Охає, за голову тримається, зранку ходить з банкою солоних огірків. А чому їм не приїжджати? Всі ж поряд живуть. Це ваших занесло, кого в місто, кого аж за кордон. – Валю, у тебе скоро відпустка? Може, прийдеш з Поліною побілку освіжити? Ми зі Степаном усе винесемо потихеньку. А вікна й підлогу я сама пофарбую. Валя не відповіла. Вона про щось зосереджено думала. – Ну то що, Валечко? Зможете чи ні? – поцікавилася баба Люба. – Пробач, тітко Любо, задумалася я. То про що ти говорила? Та повторила своє прохання. – Тітко Любо, без проблем. Вам нічого не потрібно виносити. Іванко прийде з Ігорем, Павлику скажу. Одного дня зберу всіх сестер. І зробимо побілку, і пофарбуємо все самі. Не для краси потрібні племінники та племінниці. Гріш їм ціна, якщо дядькові з тіткою допомогти не можуть! – охоче відповіла Валя. Допивши чай, вона швиденько сполоснула чашки під умивальником, взяла свою сумку і попрямувала до хвіртки. – Ще місяць із лишком попереду, не хвилюйся. Все зробимо, тітко Любо.
Дійшовши до хвіртки, Валя обернулася. – А якого числа вітатимемо ювіляра? Ану, нагадайте! …Ось і ремонт залишився позаду. Літні люди не могли натішитися. Зібралася вся молодь із рідні й під керівництвом Валі та її сестри Ірини разом винесли все з дому. Одні почали в кімнатах білити, інші взялися за прання. Наступного дня вікна пофарбували й підлогу. Так за пару днів і впоралися. Потім і фіранки свіжі почепили, і чистими килимками підлогу застелили. Дід Степан і баба Люба теж без діла не сиділи. Дід за шашлики відповідав, а баба Люба то пирогів напече, то якийсь супчик зварить, щоб працівників своїх нагодувати. Молодь і в дворі прибрала. А на вулиці, в палісаднику, баба Люба сама вже встигла навести лад… …Пройшов місяць. Залишилися лічені дні до ювілею. Усі питання вирішували Валя з Іриною. Вони склали меню й вирішували всі організаційні моменти… …Увечері сиділи старенькі у дворі. Дід Степан зібрав малину в миску і ласував нею, як раптом відчинилася хвіртка, і хлопчик, років трьох, крекчучи, почав затягувати двоколісний велосипед. – Ой, хто це до нас у гості йде? – усміхаючись, сказала баба Люба. – Це я, Степан, – відповів малюк, нарешті втягнувши свого двоколісного. – Значить, тезка. А ти чий будеш? – запитав хлопчика Степан, відправляючи в рот малину. – Я? – не зрозумів його хлопчик. Він дійшов до лавки, де сиділи старенькі, поставив свій велосипед і, зітхнувши по–дорослому, сів біля діда Степана. – Так, ти. Батька як звуть? – запитав дід. – Тата Василем звуть. – То ти Степан Васильович? Ну точно мій тезка, – дід повернувся до дружини. – А хто тут у нас є по сусідству Василь?
— Чого причепився до малого? — невдоволено сказала баба Люба. – Мий ручки і ходи з нами малину їсти. – Добре, – сказав хлопчик і пішов до умивальника. Не встиг він дійти до умивальника, як хвіртка відкрилася і на подвірʼя зайшла дівчинка, а слідом за нею якийсь чоловік. Степан з Любою придивились до нього і застигли від несподіванки. Це був їхній молодший син Василь з великими сумками в руках! – Господи, синку, – баба Люба сплеснула руками і пішла назустріч синові. – А ось і ми! Привіт, мамо! Василь обійняв заплакану матір. Потім підійшов до батька: – Привіт, тату. Чоловіки міцно обійнялися. – Агов, велосипедисте, ти з дідусем і бабусею привітався? Літні люди переглянулися. – То це наш онук?! – ахнули вони разом. – Так, а це онучка. Вона була маленькою, коли приїжджала сюди востаннє… – То ти йому моє ім’я дав? – старий розгублено закліпав очима, потім обійняв онука й розплакався. – Так, тату, тепер у нас два Степана Васильовича. Даринка зустріла на вулиці свою тітку, Наталю, ми трохи поговорили, я пішов, вона зараз підійде… Неможливо передати радість, що охопила стареньких! Баба Люба одразу заметушилась, стала на стіл накривати. Наступного дня гості тільки–но встали і вмилися, як приїхали наступні гості – старший син Федір із дружиною й двома дорослими синами. А ввечері біля хвіртки зупинилася чиясь машина і почала голосно сигналити. Найближчим до хвіртки був дід Степан.
Він вийшов надвір, а там зчинився галас, почулися гучні голоси і сміх. Обійнявшись із батьком у двір, зайшов Володимир, середній син, а за ним йшли його дружина і донька. На подвір’ї панували веселощі. Галас дітей, шум, гам… Святкування ювілею діда Степана було в розпалі, коли він попросився сказати кілька слів. Дід помітно хвилювався. Не тому, що він соромився. А тому, що він не очікував, що стільки людей приїдуть його вітати. – Дякую всім, що пошанували старого… Зізнаюся, не очікував… Дякую вам діти. Своїм приїздом ви зробили мені найдорожчий подарунок. Я щасливий сьогодні як ніколи, бо я серед рідних мені людей, улюблених дітей та онуків… …Гості давно розійшлися. Майже всі вже заснули. Прибравши, пішли спати в будинок і невістки баби Люби. – Ну, я теж тепер піду, тітко Любо, – Валентина встала з–за столу і попрямувала до хвіртки. Баба Люба провела її, і насамкінець сказала, погладивши Валю по плечу: – Дякую тобі за все, Валечко… – Та за що?! Це все дрібниці. Головне, дядько Степан був задоволений, – промовила, позіхаючи вже, Валя. – Ти чудово зрозуміла, про що я говорю. Я не скажу нічого Степану, не буду його засмучувати. Але це ж ти зібрала всіх. Завдяки тобі діти відклали свої справи і приїхали привітати батька. А так невідомо, хто б приїхав, а хто ні. Спасибі тобі. Валя йшла до себе додому і міркувала про те, як мало треба стареньким для щастя… Тільки увага й любов дітей, у яких вони бачать сенс свого життя. Можливо, діти зрозуміють це, але тільки тоді, коли буде вже пізно… А старенькі ж хочуть почуватися потрібними зараз, а не потім, коли їх уже не стане…
